мені було приблизно 13 років, коли я вперше почула від бабусі, що мені не можна робити все те, що робили мої однолітки
не можна фарбуватись. особливо нігті. я що намагаюсь привернути чоловічу увагу?
не можна одягати одяг, який був на думку моєї бабусі "надто". надто яскравий, відвертий (о, цей лонг в полоску, який показував шкіру трішки нижче ключиць ахаха) надто привертаючий увагу.
я розумію, чому вона так вважала. в неї була ця установка радянського союзу "не виділятись", яка ще була ускладнена відношенням дідуся до її краси й проявленності.
вона була єдина доросла, яка мене вдарила. вона була єдина доросла, яка завжди була поруч. це дуже важливо розуміти, що вона була абсолютним авторитетом, мала мою безумовну любов й прийняття. я хотіла її любові.
й вона давала її, звісно, так як могла, й скільки могла.
найгріше, що в той же час не було більше нікого. точніше, вони були, просто не були причетні. вони існували в одній квартирі зі мною.
й ось вона я. 25-літня дівчина, яка не може до кінця прийняти той факт, що мені можна. фарбуватись, одягатись так, як я хочу. що світ - це я. що увага це не завжди погано й не завжди про небезпеку.
світ - небезпечний. неідеальний. як і я, в кінці кінців.
я свій найсильніший захисник. я свій найближчий друг.

я фарбуюсь й стираю червону помаду, адже її голос звучить десь в глибині. він змішується з подальшими комплексами, які вже формувало життя в соціумі й сильною владою внутрішнього критика.

я не знаю чи колись зможу одягнути щось з уявного списку "не можна", чи використаю ті парфуми, які стоять на полиці, бо вони "надто"
я роблю кроки до прийняття. спочатку до прийняття того, що я жінка, а не дівчинка. це звучить смішно, навіть мені читати, ніби дурня якась. але це дійсно так.
ніби всі дорослі, а мені 13)
й я знаю, що бабуся мене насварить, якщо я буду.
ну буду існувати й буду займати простір, мене буде видно й чути.
але її давно немає, а мені давно не 13. а мій внутрішній критик лише моя власна проекція, яку я з радістю посилаю нахуй.