я тягар
для своїх друзів й батьків
я знаю про це й єдине, що можу це постаратись не обтяжувати їх сильно
але в мене немає сил, я не можу посміхатись більше
я маю піти до лікаря?
чи маю чекати, коли це пройде. я вже так довго чекаю, може як раз скоро воно закінчиться

я заздрю всім, хто хоче повернутись, хто сумує й обожнює, бо я більше за все хочу поїхати звідси
це місто, ніби зашморг на шиї
вправо-вліво, ледве тримаєш рівновагу, ще трохи, щоб втратити її й задихнутись

часом ти сидиш й думаєш, що ти все зруйнувала, що все твоє життя це абсолютний хаос, з якого ти ніколи не виберешся, що ти робиш багато непотрібних речей
А потім майже незнайома жінка в випадковій розмові говорить "значить ви на своєму місці й робите все правильно"
Й ти не можеш перестати про це думати

я так страшно змучилась
я хочу все кинути й бігти, поки ноги не відмовлять
я хочу це останні років 5
але не можу й кроку ступити

сон

я йду по базару й на дорозі лежить немовля. Воно ніяк не реагує на людей, а люди на нього. Я підходжу ближче й воно дивиться на мене. Беру його на руки й в цей момент люди бачать його. Починають метушитись, казати щось про поліцію
Жінка протягує мені дитячий одяг й я намагаюсь одягнути немовля. Вона просить мене зайти до себе в магазин й я слухаюсь.
В цей момент люди, одягнені в чорне, ходять повз й шукають цю дитину. Кричать. Вони теж заходять в магазин, але дитини немає більше.
Вони сваряться з жінкою, а потім йдуть. Вона говорить, що я теж мушу йти
Я виходжу й бачу пташку, вона літає дуже низько й ніби кругами. Чомусь розумію, що маю йти за нею
Пташка веде мене дуже довго, ми вийшли з базару, пройшли повз якийсь ліс й дійшли до річки. Я підійшла ближче й там сиділи чоловік й жінка. Між ними було місце, щоб сіла я.
Жінка повернулась й тепло мені посміхнулась, вона чекала на мене. Вона простягнула до мене руки й взяла моє лице в свої долоні. Жінка розповіла мені, що це була її дитина, але тепер її маю народити я. Що вона вдячна, що я не пройшла повз й врятувала її від темних людей
Тоді відпустила мене й кивнула на чоловіка. Я повернулась до нього, він теж мені посміхався. Він погладив мою щоку. Й тоді поцілував мене.
Сказав, що це, щоб я його запам'ятала й потім знайшла.
Вони зникли, а я опинилась в будинку. Я пам'ятала, що я маю знайти чоловіка, але не знала як, ще я не розуміла, куди зникла та дитина й постійно про неї думала
В будинок входять багато людей, вони всі звичайні. В футболках, джинсах, розмовляють. Вони вітаються зі мною, бо знають мене, але я не знаю їх.
Я відкриваю якусь книгу, починаю читати й розумію, що це про них. Вони починають змінюватись, їх одяг, поведінка. Вони починають танцювати. Кімната теж змінюється й тепер це якась барокова зала. В якийсь момент вони зупиняються, ніби час завмер, й я розумію, що це картина, перед якою я стою в галереї.

повернусь завтра з роботи, куплю чіпсів й буду дивитись лакорни
тупо цілий вечір

відчуваю запах чорного чаю й цукерки Джек
це означає, що скоро почнеться
прокидаюсь декілька разів за ніч
все тяжче змусити себе вийти з дому
я погано себе почуваю
я змучилась

я просто не можу існувати більше
це нестерпно.
й я не можу пояснити, що конкретно не так
просто все моє існування відчувається, як щось неправильне й чуже. все, що я роблю - якась дурна й непотрібна діяльність
а ще з здоров'ям почалася просто якась жесть
й це тільки більше додає відчуття неправильності мого життя

я вже не можу плакати чи злитись
я просто сиджу й хочу, щоб це закінчилось

ця думка мене вбиває
я відчуваю, як руйнується моє серце, коли я тільки уявляю, що це відбудеться
треба щось робити з цим

я стараюсь
пояснюю собі в черговий раз, що мої очікування від людей виключно моя проблема й відповідальність
але от він знову каже, що їде й в мене розривається серце
але це моє серце. а то його життя. й він має право обирати будь що, що потенційно зробить його щасливим. а якщо моє щастя залежить від нього, то це виключно моя проблема. й це треба змінити.

я не знаю, що я хочу.
він питає, а я не маю відповіді. бо я нічого не хочу.
а може мені просто страшно признатись собі, що я справді хочу.

я відчуваю, як на мене тиснуть. постійно. мені вже немає чим дихати, я вже не можу рухатись.
чи це я сама тисну на себе? чи це я сама не даю собі дихати й рухатись
й жити
часом мені здається, що я найбільша проблема свого паскудного існування
що це я головний злодій цієї історії
вкрала сама в себе все

загалом триває інктобер й я намалювала вже 15 малюнків
вчорашній був просто жахливий господибоже але я тримаюсь ще
забороняю собі критикувати

а ще, напевно, в листопаді поїду в гості до М
але ще не знаю точно

пишу це й текст просто жахливо розпливається

нема сил простої
я не розумію, що з моїм організмом
я страшно боюсь чи буде це знову

сьогодні мама сказала, що якщо О поїде, то вони з татом лишаться вдвох, самі
О планує плани, в яких немає мене
немає нікого з нас. він ніби хоче спалити всі мости й це боляче
М кличе О, а не мене
Ю не хоче бачити нікого з нас лол

чому я ставлю на сім'ю так довго? чому я ввожу в пріоритет, як вони відчуватимуть себе, як буде їх життя
в той час, коли вони всі просто живуть, не думаючи про мене
звісно, це дитяча позиція очікувати від інших щось, ніхто нікому нічого не зобов'язаний
проте це так дивно для мене
мене ніби не існує
є їх життя, їх мрії, їх плани й десь є я. по пріоритету між списком продуктів й бажанням зробити ремонт
я не потрібна їм й це окей.
просто я забороняю собі суїцид, щоб не задіти їх почуття лол
а можливо в них й немає почуттів
що знову ж таки цілком нормально й має право на існування

мабуть, треба щось робити
спробувати зробити щось, щоб життя перестало бути таким мерзенним. спробувати щось, щоб відчути знову себе живою
змінити все або хоча б щось
можливо, варто провідати М й родичів або навіть пожити там трохи
або ні

мені так страшно
мені постійно страшно
а ще я розчарована
в собі
бо я така дурна. й дозволила родинним маніпуляціям зруйнувати свої мрії.

я так страшенно змучилась від цього
а ще це все довбаний цирк