- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?

- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.

Прийшли сюди, принесли покору і втому.

Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.

У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.

У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.

Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.

Їхні пальці вночі торкались безодні.

Джерела в місті були глибокі, наче жили.

Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.

Можеш із нами просто поговорити?

Даруй нам свою любов, стискай лещата.

Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.

Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.

Скажи, принаймні, що буде покарано винних.

Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.

Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.

І невинних вона, до речі, теж чекає потому.

Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?

Потрібно було уважніше читати книги пророків.

Потрібно було оминати пекельні діри.

Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,

про птахів, які падають на міста, мов каміння?

Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.

В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.

Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.

Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.

Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.

Я не знаю де вам жити і як вам бути.

Я говорю про те, що кожному з нас властиво.

Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

Жадан

Ну как бы нет ненависти к россиянам. Простите соотечественники украинцы, если что. Нет этой злости на них, как на граждан упырского государства.

Власть их ублюдошная, на нее злюсь. Их армия и солдаты вызывают холодную ярость, стальную такую, от которой не убивать хочется, а еще больше помогать нашим. И свою жизнь жить так, чтобы они там видели и поверить не могли, что так хорошо может быть.

Но ненависти к россиянам - нет.

Но появилось, и конкретно так возрастает, чувство того, что они не стоят моего внимания. Как-то так. Ну как бы и не презрение с омерзением, а вот что-то такое, что можно назвать большим ПОХУЙ.

Похуй на русских становится. Не на всех, конечно же. Я знаю, и очень хорошо, прадед прошедший Освенцим передал такую мудрость, что везде есть "люди и твари". И с людьми я охотно могу поддерживать дружбу. А вот с тварями всё именно так. И твари там, как у их классика, одни дрожащие, права не имеют и слепо блеют в стаде, которые "давайте без политики". Вторые власть имущие, которые совсем рамсы попутавшие.

И вот похуй. Настолько, что просто хочется стряхнуть со своей жизни, как крошки с одеяла. Забыть и жить счастливо.

люди, які щось роблять зараз ЛИШЕ, щоб потім усім казати "а от я..." мають піти нахуй.
або робіть від усього серця, або дорога відкрита.
не терплю лицемірство.

Я себя не узнаю. Мне не интересно происходящее вокруг, я всё время в телефоне, читаю новостную ленту. Я выхожу только по необходимости, а всё остальное время сижу и лежу на кровати. Мне не хочется ничем заниматься, я с трудом концентрируюсь на работе. Я прогуливаю курсы и несерьезно отношусь к обучению, которого раньше так долго ждала. Состояние моей кожи сильно ухудшилось, вся косметика осталась дома и у меня не возникает мысли что-то купить, потому что мне всё равно как я выгляжу для окружающих. Мне неприятно видеть своё тело в плохом физическом состоянии и я ничего с этим не делаю. Я пускаю на самотёк проблемы со здоровьем и питаюсь всякой хренью. Меня бесит со мной происходящее, но я оставляю всё как есть.

Сьогодні волонтери нарешті змогли потрапити до притулку в Бородянці. П‘ятсот собак пробули там чотири тижні без води і їжі. Директорка притулку просто втікла і кинула їх помирати в агонії. Більша частина собак загинула. Ті, що вижили, в жахливому стані. Волонтерка ходила і, називаючи імена деяких загиблих собак, просила в них вибачення за те, що так сталося. На це неможливо дивитися без болю і сліз.
Говорила зі своєю студенткою, яка зараз знаходиться у вже звільненому селі. Дзвонила з номеру мами, бо її сім-картку забрали рашисти. Каже, що ще пощастило, що не забрали телефон або щось інше. Хоч там уже спокійно, а їм все одно страшно. Про Бучу, Гостомель, Ірпінь і Макарів я взагалі мовчу. Психіка людей, які вижили, зламана на все життя.
Вчора читала на майндвеллі пост якоїсь користувачки. Її чоловік спілкувався зі старим знайомим, який нещодавно повернувся з фронту. Той спочатку був у Києві, а потім у Маріуполі. Він бачив, як масово вбивають цивільних їхні війська (і він теж вбивав), як гинуть його товариші. Проте виправдовує це тим, що він захищав себе, свою сім‘ю і своє місто (а сам живе за тисячі км від кордону з Україною). І йому норм спиться. Він вважає, що все зробив правильно. Сам зізнався, що вони просили дати їм наказ стріляти на ураження, і їм давали накази вбивати і нищити все.
Сильну огиду викликав експеримент Ченда, де росіяни, бачачи наш прапор, обзивали його та українців лайливими словами. І найгірше те, що там були не тільки дорослі, але й діти років 10-12.
Племінниця моєї сусідки живе в Гостомелі. З 24-го лютого вона перебувала на роботі, вони там усі ховалися. Коли місто звільнили, вертатись їй було нікуди, адже її дому вже не було. Все, що в неї залишилося — це речі, які на ній були 23-го лютого.
Мої родичі з Харкова бояться вийти на вулицю, тому що людей, які виходять, одразу вбивають.
І це, звісно, не все горе, яке з усіх боків безперервно ллється. Його настільки багато, що від болю за всіх у мене зжимається щось в грудях і завмирає подих.
Росіяни зараз дуже обурені і ображені таким ставленням до них, кажуть, це несправедливо. Розкажіть краще про цю «несправедливість» людям, які втратили рідних, близьких та дім.

БОЖЕ Я ПОВЕРНУСЬ ДОДОМУ
вперше за 36 днів війни.
я нарешті побачу своє рідне місто.
це саме те заради чого варто залишатись живою.

тримаюся на мемах, твіттері, відеозверненнях Арестовича, новинах про розйобані танки та близьких людях.

нехай вони всі залишаться у безпеці.
будь ласка.

Видишь с утра наконец-то выпавший снег и такая: а шо це в лісі здохло?
И потом такая: а, точно, это же я